За однією з версій, яка базується, в основному, на лінгвістичних дослідженнях назва Чоповичі походить від слова чопик. Чопик – це кілочок, яким закривали дерев’яну діжку. Чоповичі знаходяться між Коростенем і Києвом, а отже між древлянами і полянами, які постійно ворогували між собою. Отож деякі науковці кажуть про те, що на місці нинішніх Чопович була військова залога древлян, яка прикривала підхід до їхньої столиці – Іскоростеня. Звертає на себе увагу також той факт, що слово Чоп в перекладі з тюркської мови означає «воїн на річці». А Чоповичі знаходяться, як би на острові між 3 річок: Перегорщ, Чопівка та Славута. Таке географічне положення з військової точки зору надзвичайно вигідне, а отже і версія про те, що Чоповичі існували уже за часів Київської Русі має право на життя.
З архівних документів відомо, що чоповчани управлялися декількома старшинами, які обиралися. Старшинам доручалося збереження і видача громадських складок, а також збереження грамот, що стверджували предків в їх перевагах. Крім грамот Сігізмунда І, вони мали грамоти більш давні, що пожалувані були чоповчанам Руськими князями ще в часи удільного періоду Київської Русі (роки 1054-1236). З 1569р., коли руські області були приєднані до польської корони, чопівчани були зачислені до польської шляхти.
У період визвольної війни під проводом Хмельницького був зруйнований Овруцький замок, у якому зберігалися, в числі інших документів, документи Чоповських. Документи загинули. Цих хотів скористатись Овруцький староста Франціск Потоцький, з тим, щоб позбавити чоповських шляхетських прав. Та це, очевидно не вдалось. Сигізмунд II Август підтвердив своєю грамотою дворянські привілеї Чопівчан, грамота датована 22-м червня 1570р.
Чоповичі — селище міського типу, центр селищної ради, якій підпорядковані села Пристанційне та Стримівщина. Розташовані за 25 км від райцентру. Назва селища скоріше всього походить від назви річки, що протікає біля нього — Чопівки. Територія, де розміщуються Ч., була населена ще в прадавні часи, про що свідчить виявлене тут неолітичне поселення IV тис. до н.е. У VI-VII ст. на території Ч. розміщувалося родове поселення древлян — Чопів. Коли древлянська територія ввійшла до складу Київської Русі, чопівчани брали участь в бойових походах київських князів. Після приєднання українських земель до Литовського князівства вони продовжували військову службу у литовських князів. До 1519 року належить перша письмова згадка про Ч. як село Овруцького повіту. Від 1524 року залишився заповіт Давида Чопівського, який наказував своєму синові вірно служити короні, давати кадку меду Києво-Печерському монастирю, а також збудувати в Ч. церкву. У другій половині XVI ст. Києво-Печерський архимандрит М. Хребтович прийняв село в свої володіння. Після загарбання українських земель Польщею вільнолюбні чопівчани мужньо боронили свою свободу і права. У роки Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького вони активно боролися проти польських поневолювачів у складі козацького Овруцького полку. Після завершення війни спроби польської шляхти повернути собі землі біля Ч. дістали рішучу відсіч з боку місцевих жителів. У червні 1683 року чашник подільський С. Шумлянський на чолі чисельного військового загону жорстоко розправився з чопівчанами за непокору. Та це не зламало жителів села. Цього ж року грамотою короля Іоана III за Чопами остаточно визнається шляхетне походження. Підтверджуються і їхні великокнязівські грамоти, поновлюється право на володіння землями, не вимагається інша повинність, окрім двох служб кінних і збройних (двох озброєних вершників). Чопи мали бути готові виступати за першою вимогою Речі Посполитої. їм було надано землі, річки і бортні місця. За способом життя вони мало чим відрізнялися від жителів навколишніх сіл. Поряд з військовою службою займалися землеробством, рибальством, мисливством тощо. Лише найбагатші з родини Чопівських мали кріпаків. Наприкінці XVII ст. жителі Ч. стали активними учасниками козацько-селянського повстання під проводом С. Палія. Уродженець села І. Кириченко був суддею в повстанському війську. У 1778 році в селі за кошти місцевих жителів збудована дерев’яна церква в ім’я св. Трійці. Після приєднання Правобережної України до Росії перед жителями Ч. знову постали проблеми захисту своїх прав і привілеїв. Спираючись на історичні документи, вони довели свою приналежність до дрібнопомісного дворянства. У 1847 році в Ч. проживало більше 3,5 тис. жит., в т.ч. 283 сім’ї дворян Чопівських та 84 — дворян інших прізвищ. Реформи 60-х років XIX ст. прискорили економічний розвиток Ч. Тут почала діяти фабрика гнутих меблів, миловарний і свічковий заводи, аптека. У 1887 році в Ч. налічувалося 4905 жит. У 90-і роки почав випускати продукцію лісопильний завод. Працювало 7 вітряків і 4 млини. Напередодні першої світової війни в селі проживало 6250 жителів, діяло 15 дрібних підприємств. В Ч. діяло двокласне земське училище, при ньому народна бібліотека. Працювала дільнична лікарня на 10 ліжок. У 1914 році відкрито приватний кінематограф. Зусиллями земської управи створена чоповицька агрономічна дільниця. Торгівлю забезпечувало 7 бакалійних лавок, кілька магазинів залізоскоб’яних товарів, два магазини шкіряних товарів, ресторан. В урочищі Кип’ячому поблизу Чопович був заснований монастир Києво-Печерської лаври на честь Усікновення глави Іоанна Хрестителя. Тут незабаром виросла церква, у якій «кипіло» джерело, де брали воду для зцілення. У монастирі зібралося понад сто монахів. На великі свята сюди приходило кілька тисяч прочан. Проте при більшовиках монастир у Кип’ячому зазнав утисків. У 1928 році був заарештований диякон монастиря М.П. Кириченко. Наприкінці 20-х років на монастир напала група бандитів, які підпалили церкву, вбили ігумена Костянтина та скиігумена Рафаїла з послушниками. Сьогодні урочище повертає своє забуту славу. Релігійна громада Української православної церкви парафії святого Михаїла, першого митрополита Київського, при підтримці місцевих жителів розпочала відродження цієї історичної та духовної пам’ятки. На фронти першої світової війни було мобілізовано понад тисячу жителів села, третина з них загинула, 44 повернулися каліками. Наприкінці січні 1918 року в Ч. встановлено радянську владу. Проте вже наступного місяця в село ввійшли німецькі війська. Місцеві жителі організували їм активний спротив. В районі Ч. діяв партизанський загін, який очолював І.О. Чернов-Мирутенко та І.І. Драпій. У квітні 1919 року в селі було створено ревком на чолі з Л. Дідківським та І. Кириченком, а з серпня 1920 року — комітет незаможних селян. У 1921 році створено сільраду. В 20-30-і роки на території Ч. діяли українська та єврейська національні сільради. На початку 20-х років в Ч. існувало 2500 господарств, проживало біля 15 тис. жит. Тут діяли споживче товариство та 2 ТСОЗи. Працювало також біля 20 кустарних підприємств, що об’єдналися в артіль, який виготовляв гнуті меблі. Крім того, в селі було 6 млинів та 4 олійниці. У 1926 році було створено колгосп «Перемога». Через два роки в селі діяло вже 13 сільгоспартілей. З 1929 року в селищі діяла промартіль «Пролетарій», яка через 10 років перетворилася в фабрику гнутих меблів. На ній працювало біля 100 робітників. З 1935 року Ч. стали селищем міського типу та районним центром. На початку 30-х років була добудована лікарня. У 1939 році в Ч. загалом діяло 4 семирічки та одна середня школи, де навчалося близько тисячі учнів. Працювали будинок культури, районна бібліотека. З перших днів Великої Вітчизняної війни жителі Ч. масово стали на захист Вітчизни. Понад 7 тис. жит. працювали на будівництві оборонних споруд Коростенського укріпрайону. З числа 200 добровольців було сформовано винищувальний батальйон. Біля 500 жит. селища стали бійцями Червоної Армії, боролися з ворогом в партизанських загонах, 472 з них загинули. В період окупації в Ч. діяла підпільна організація під керівництвом офіцера Червоної Армії О.Х. Іщенка, який потрапив в оточення. У лютому 1943 року гітлерівці схопили керівників підпілля. Проте організація продовжувала діяльність. Підпільники підтримували зв’язки з Чоповицьким партизанським загоном, який діяв в складі з’єднання М.І. Наумова. Житель селища С.Д. Бокарев, командир підрозділу партизанського з’єднання С.А. Ковпака, за бойові заслуги був нагороджений орденом Леніна. 14 листопада 1943 року частини 4-го гвардійського Кантемирівського корпусу та 13-ї армії визволили Ч. Проте гітлерівці перейшли в контрнаступ. В жорстоких боях радянські воїни зупинили ворога. Більше 400 бійців полягли на чоповицькій землі, серед них Герой Радянського Союзу майор П.Ф. Захарченко. Офіцерам О.П. Єгорову та В.З. Вайсеру за виявлений героїзм посмертно присвоєно звання Героїв Радянського Союзу. У 1959 році на честь радянських воїнів, які загинули при визволенні селища споруджено меморіал, на якому у 1975 році встановлено танк Т-34. В повоєнні роки завдяки трудовій звитязі жителів Ч. вдалося швидко загоїти рани. У 1950 році на території Ч. діяло два колгоспи — «Перемога» та ім. Ворошилова. У 60-70-і роки розширено і реконструйовано фабрики гнутих меблів і швейну. У 1957 році в Ч. збудовано льонозавод, який швидко перетворився на одне з найбільших підприємств селища. Наступного року Чоповицький район було ліквідовано, більшість його населених пунктів, в т.ч. і Ч. увійшли до складу Малинського району. Ч. стали центром селищної ради. У 80-і роки реорганізовано сільськогосподарське підприємство. У 1972 році на базі місцевого колгоспу «Перемога» утворено радгосп насінницького напрямку «Чоповицький». На початку 1988 року він був реорганізований в сільськогосподарське відкрите акціонерне товариство «Чоповицьке». Одним з найбільших підприємств селища в 90-і роки був завод «Електровимірник», нарощували потужності льонозавод, Чоповицьке відділення «Агропромтехніки», цех Малинської швейної фабрики. Нині в селищі діють дільнична лікарня, будинок культури з танцювальним залом, доросла та дитяча бібліотеки, аптека, магазини різних форм власності, ринок, пожежне депо, одне з найсучасніших в області. Працює КСП «Чоповицьке». У 1998 році в селищі відкрито нове двоповерхове приміщення школи зі спортзалом, їдальнею та просторими класами. У 1989 році в Ч. налічувалося 2802 жит.; 2001 — 2272 жит. З Ч. походить родина O.A. Фещенка-Чопівського — видатного державного діяча УНР, вченого-металурга. Уродженцями селища є: відома дитяча письменниця Л.М. Письменна (в її честь на фасаді місцевої школи встановлена пам’ятна дошка); заслужений діяч мистецтв, народний художник УРСР С.А. Кириченко; доктор філософських наук М.В. Дяченко; заслужений скульптор України В.І. Фещенко; єврейський письменник І. Чеповський; народний депутат України, потім голова Житомирської облдержадміністрації М.М. Рудченко; голова Малинської райради П.М. Бабарика; керівник Служби з питань помилування при Секретаріаті Президента України В.М. Мойсієнко; перший заступник голови Держдепартаменту продовольства М.П. Сичевський; заступник голови Державного комітету з питань фінансових послуг В.П. Левченко; депутат Житомирської обласної ради В.І. Шпакович; заступник генерального директора київської фірми «ІВІК» Ю.А. Страутман; проректор по виховній роботі Житомирського технологічного університету, кандидат історичних наук, доцент О.І. Дідківська; доцент кафедри права Черкаського державного університету В.М. Мойсієнко; київський художник-дизайнер церков та храмів М.С. Гринчевський.
